Кішка Капа

Моя стаття буде важливою для батьків, які збираються купити вихованців своїм маленьким чадам.

Я, як і багато дітей, які ростуть у сімʼї одні, довго просила у мами братика, сестричку чи хоча б кішечку. Ось саме кішечку у мене й вийшло випросити. І одного зимового вечора, на моє тринадцятиріччя, зʼявився у нас маленький сіренький вовняний клубочок. Такий милий і пухнастий, з коротеньким хвостом, що нагадує моркву, і плескатою мордочкою. Мені сказали, що кішечка наполовину перс.

Після довгих дебатів назвали її Капітоліною, Капою, Капочкою. Перші півроку я натішитися не могла. Прибігала зі школи, і, доки нікого не було, гралася з нею, намагалася навчити її стрибати через перешкоди. Загалом ми проводили час весело.

Але згодом я почала помічати одну особливість, яка мені, як дитині, абсолютно не була зрозумілою і абсолютно не подобалася. Казали ми з кішкою нарівні, але Капа оброблялася тільки легким засудженням («Капа, перестань!»), А на мене вішався ярлик за ярликом: нечупара, неслухняна, двієчниця. Зрештою я зрозуміла, що все роблю неправильно і на зло, а кіт все одно не розуміє, тому їй можна. І тут пішло все навперейми.

Я почала з нею битися. По-котячому. Я смикала її, доводила до сказу, і бідна тварина знаходила лише один вихід: втекти, сховатися, не показуватися, не траплятися. Але у невеликій квартирі її все одно знаходила.

Десь тим часом їй зробили порожнинну операцію, і почалося те, що не всі люди здатні пережити. У кішки розвинулася епілепсія. Це страшно - прокидатися вночі регулярно раз на два тижні від того, що у тебе під ліжком тварина у нападі бʼється головою! І так місяць за місяцем, рік за роком. Мені, як дитині, ніхто, звичайно, не давав тримати тварину, бо кіт під час нападу себе не контролює, і тоді зуби та навіть підстрижені пазурі стають досить небезпечною зброєю. Але я все це бачила. Все розуміла.

Так минуло кілька років. В 11 класі я почала ходити в різні зоомагазини та захопилася щурами. Зібрала необхідну суму зі сніданків і принесла додому щура. Животину в будинку не злюбили. І я отримала можливість любити тварину, яка виявилася в такій самій ситуації, як і я – у всьому винна.

Ви не повірите, але з того часу все пішло на лад! Абсолютно непомітно напади у Капи зникли. Просто більше не розпочиналися. Півроку, рік, два роки – нападів досі немає.

Зараз кішці стукнуло 10 років. Я вже одружена, живу зовсім в іншому місці. Коли бачуся з Капою – все гаразд, вона мене не лякається. Але все одно розуміння того, через що пройшла тварина, дуже гризе мене. Адже я все розуміла. І зараз розумію. А написати вирішила для того, щоб батьки, купуючи маленького друга своїм чадам, стежили не лише за звірятком, а й за емоціями дитини. Тому що якщо дитина почувається спокійно – є в будинку гармонія. А це саме те, що люблять усі брати наші найменші. Вони люблять лад у сімʼї. Їм тоді комфортно, і дитина без проблем полюбить вихованця і допомагатиме у вихованні.

Щасливих вам хвилин з улюбленими пухнастиками!

Також Вам буде цікаво: Рейтинг найкращих кормів для котів